Прийшов чоловік в перукарню підстригтись. В перукарні була черга. Тому він вирішив перечекати чергу в приймальні. Прийшов туди, а там було дуже багато людей, черга була велика. І він зрозумів, що чекати своєї черги йому прийдеться дуже довго. Сівши на вільний стілець, він почав слухати бесіду двох людей, які теж чекали своєї черги. Інші люди просто сиділи задумливо, мабуть, думали про свої справи.

-  "Віктор Степанович, ось ви кажете, що живете на ось цім білім світі вже сімдесят п’ять років, а все Бога не бачили. Мені дуже цікаво дізнатись, молодому студенту, звідки ж створилось все? Якщо це не Бог створив, як ви кажете, тоді хто?" – запитав молодий студент Петро.

-  "Я живу, на цій землі, вже досить довго і справді Бога ще не бачив. Тому, не можу бути згідним з тим, що все навкруги створив саме Він. В мене виникають сумніви. Як можна вірити в те, чого ще не бачив ніхто?" – відповів Віктор Степанович.

-  "В мене теж виникають сумніви!" – викрикнув Петро. Я навчаюсь на біологічному факультеті. А нас там вчать так, що людина виникла із мавпи. Відбулась еволюція і тому подібне. Мавпи з часом перетворювались на інших людиноподібних, а ті на інших і так стали дуже схожими до людей. Про Бога на факультеті і не обговорюють. Говорять, що це мовби, вигадки людей, які вірять в міфічних істот. Вважають, що Господь – це вигадка і міфічна істота."

Чувши це, чоловік, іменем Андрій, який сидів у приймальні, чекав своєї черги, замислювався.

Йому було сорок і один рік. Він працював столяром у своїй власній майстерні. І в один його день із життя, Господь прийшов до нього, призвав його до Себе і Андрій покаявся. Раніше Андрій грішив, жив як весь світ, як всі. Згадував, що і його, як ось цього молодого студента Петра, навчали у школі про те, що людина виникла із мавпи. Що була створена методом перетворення мавпи в людину. Згадуючи це, він вирішив втрутитись у їхню розмову, розказати одну історію, яку він сам нещодавно пережив, яка змінила його життя і він покаявся. Почав говорити.

- "Послухайте мене, обидва ви", — звернувся Андрій до молодого студента Петра і до старого пенсіонера Віктора Степановича, послухайте, а далі я вислухаю вас.

Обоє не очікувано повернулись до нього і витріщивши очі, почали слухати.

-  "Мене зовуть Андрієм, мені сорок один рік. Я працюю у своїй власній майстерні столяром. Живу із своєю жінкою, та своїми двома синами.

Раніше я жив як усі, не турбувався про майбутнє, працював, заробляв гроші, робота йшла добре, було багато заказів, я працював не покладаючи рук. Мені було тоді тридцять чотири роки. Моя жінка Марина працювала тоді ще бухгалтером у одній фірмі. Життя, чесно кажучи, було не поганим. Все йшло добре. Одного вечора,  ми з жінкою сиділи біля каміну. На вулиці була холодна зима. Почали говорити. Багато про що ми говорили. Потім розмова дійшла до того, що ми вже не такі молоді, як були раніше, тому потрібно подумати і про майбутніх дітей. Ми поговорили і обоє були цілком згідні над цим питанням.

Пройшла зима, весна, наступило літо. Марина повинна була народжувати, приблизно десь через тиждень. У лікарні нам сказали, що у нас будуть два хлопчики. Ми були дуже раді.

Пройшла половина тижня і одного дня Марині стало погано. Я викликав швидку допомогу. Її відвезли.  У лікарні мені лікарі сказали, що все дуже погано. На життя близнюків і їх матері разом не можливе, потрібно надіятись на краще. Буде операція і потрібно зробити вибір – або жінка залишається живою або двоє близнюків. Я тоді був в паніці. Не знав, що робити. Мені здавалось, що виходу не було. До операції залишалось три дні. За ці три дні, я повинен був вирішити кого залишити жити. Як це не було важко, але я зробив вибір, сказав, щоб лікарі спасали мою жінку.  

Пройшло два дні. Повинен був наступати третій. Я був у дома один. Жінка була у лікарні. Я не знав, що мені робити. Та раптом, я згадав, що мій друг Олег, мій помічник по роботі, недавно мені розповідав про те, що він із своєю жінкою недавно покаялись і прийняли Бога у своє серце. Пам’ятаю, він мене кликав до церкви, але я не йшов. Олег розповідав, що тільки Богу все під силу. Що тільки Він чує наші прохання, тільки Він може допомогти. Але потрібно просити у Нього з вірою, з каяттям. Я тоді не вірив в Бога і завжди Олегу говорив, що потім якось прийду в церкву. Згадуючи це, я вирішив спробувати звернутись до Бога. В мене не було більше жодного виходу. Я склонився на коліна перед ліжком і почав плакати. Я каявся, просив у Бога допомоги. І знав, що більше немає до кого мені звернутись. В молитві я просив пробачення у Бога, за ті часи, коли я відкидав можливість піти в церкву, поговорити про Бога з Олегом, який прагнув розказати про Бога. Також я просив у Бога допомоги, я не знав, як далі буде. Але просив, щоб Марина залишилась живою. Дуже багато сліз було пролито в цей вечір. І в кінці молитви, мене Бог почув. Він дав мені знати, що далі робити. Господь велів мені сказати лікарям, щоб вони дозволили моїй жінці народжувати. Я спочатку здивувався, я говорив Господу, що лікарі казали мені, що це небезпечно, що хтось може загинути під час пологів. Але Бог сказав мені переконливо і я Його послухав.

На наступний день, я приїхав до лікарні, відразу прийшов до головного лікаря в його кабінет і сказав, щоб Марина народжувала малюків. Лікар був шокований. Він мене відмовляв, говорив, що це дуже небезпечно, але я наполягав на цьому.

Прийшов час, лікарі все підготовили. Пологи почалися. Я молився весь цей час, не відходячи від дверей палати, просив у Бога допомоги і повністю довіряв Йому.

Через дві години лікар вийшов із палати і усміхнувся. Сказавши, що пологи пройшли успішно. Я не вірив його словам, але коли почув плач близнюків, відразу повірив його словам.

Деякий час пройшов, як ви бачите я щасливий. Оскільки мене вдома чекають завжди мої два сини і моя дружина Марина. Від того часу ми всі разом ходимо до церкви. Славимо Господа і дякуємо Йому за Його милість проявлену до нас."

"Я тепер гідно і впевнено можу вам відповісти, я вірю в Бога. Інакше скажіть мені, якщо б не Господь, тоді що би було? Якщо б не Господь, я погодився б на те, щоб моя жінка була жива, а близнюків би не було на цьому світі. Я Господу дуже вдячний. Хіба це не чудо?"

- "Мене ваша історія здивувала аж до сліз. І коли ви розказували я все більше був впевнений у тому, що Бог існує."  –  відповів Віктор Степанович.

- "Ця історія дуже торкнулась мого серця.  Я чув кожне ваше слово і тепер можу теж сміло сказати, що Бог є на цьому світі." – сказав студент Петро.

- "А ви, Віктор Степанович, послухайте мене ще, знайте, не обов’язково бачити Бога, достатньо Його відчувати і вірити в Нього. А якщо вам дуже хочеться побачити Його, погляньте навкруги, на всю природу, всю красу, яку створив наш Господь. За це, ми повинні служити Йому, славити Його Святе Ім’я. Адже Він за нас, грішних, віддав Свого Єдиного Сина на смерть. Давайте будемо Його любити і дякувати Йому за цей великий вчинок, за цю жертву."

Послухавши це, всі були задоволені такою відповіддю на їхнє запитання. Вставши, багато чоловіків давали руку Андрію, дякуючи Богу за двох синочків, яких дав Андрію Господь.

24.08.2011 р   Автор Сотник Христина – Олеся